Вбережи матерів і дітей

Підготував Олександр САКВА. Фото надано із фонотеки ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О. М. Лук’янової НАМН України»

Здобутки Київського інституту педіатрії в наданні медичної допомоги тим, хто утворює майбутні покоління

Медицина — перша з незамінних речей, які кладуть на терези, коли вимірюють людяність світу.

Парацельс.

В університетах Німеччини є факультети філології, де творчість Гете, Шіллера чи Гельдерліна вивчають періодами по 10—20 років. Така осібність досліджень є виявом глибини в пізнанні спадку поетів, свідченням рівня тамтешньої науки про літературу.

У Державній установі «Інститут педіатрії, акушерства і гінеко­логії імені академіка О. М. Лук’янової НАМН України» (ШАГ) на­була розвитку сфера, цілком зосереджена на здоров’ї, зростанні, зах­ворюваннях та патологіях дітей першого місяця від їх появи. Вик­лючна дисципліна! В чому її сенс, і чого досягли в ній столичні фа­хівці — дізнаємось зараз.

Нагальність зміни оптики

Неонатологія — розділ медицини про здоров ’я немовлят до 28 діб життя.

Тлумачний словник.

Новонароджені на особливому рахунку в усіх спеціалізованих закладах: пологових будинках, лі­карнях, клінічних установах. Та й за цієї умови неонатологія владно змінила підхід до медичного суп­роводу немовлят, кратно поси­ливши увагу до перших тижнів їхнього життя. І причини на те вагомі. Вчені з’ясували: саме 28 діб від дня народження дитини є вирішальними для фундації її здоров’я на роки. В цей період даються взнаки всі вади організ­му маляти, активно формуються його захисні механізми. На ці дні припадає і основна боротьба лі­карів за виживання і вірний роз­виток недоношених дітей, адже грізне питання «Бути чи не бу­ти?» все ще постає перед значним відсотком малюків. (До слова, термін «недоношені» новітня ме­дична етика змінила на «перед­часно народжених», однак проб­лема існує, та про це пізніше).

Неонатолог №1 в ІПАГ і кра­їні — доктор медичних наук, професор Тетяна Знаменська. Вона є заступником директора Інституту з перинатальної меди­цини, завідувачкою профільного відділення, а на громадській ни­ві — президентом Асоціації нео- натологів України. Тетяна Кос­тянтинівна — редактор новітньо­го підручника «Неонатологія» в 3-х томах, без перебільшення, енциклопедії фаху.

Знаменна деталь. Доки ми бра­ли інтерв’ю в Тетяни Знаменської, поряд з нею за ноутбуком і в на­вушниках працювала її молодша колега — доктор медичних наук Ольга Воробйова. Вона в цей час брала участь в онлайн-семінарі ВООЗ з неонатології. Отже, фахів­ці Інституту тримають руку на пульсі професії всіма досяжними способами. А Тетяна Костянти­нівна люб’язно інформувала нас про стан і перспективи своєї спра­ви. І ось що з’ясувалось.

Неонатологія — галузь молода, та вкрай затребувана. Приміром, в пологових будинках дітей, що на­родились передчасно, називають «нетерплячки». Та замилування, що чується в цьому слові, не може притлумити серйозності пробле­ми. Бо нині до 80% жінок, що звертаються в ІПАГ, недоношу­ють дітей як слід. З ними працю­ють комплексно — генетики, еко­логи, фахівці медицини плоду. Досягти кардинальних зрушень тут поки що не вдається, та лікарі не покладають рук, і беруть під опіку малят вагою до 500 грам.

«Проблемі порятунку передчас­но народжених в нашій медицині більше 20 років, — каже Тетяна Знаменська. — Та виживання та­ких дитинчат довго лишалося нез­дійсненним — вони здебільше по­мирали. Однак ми росли, вчились, набирались навичок, впроваджу­вали нові технології і, зрештою,

навчились їх рятувати. А з певно­го часу ми стали здатні посутньо зменшувати інвалідність цієї ко­горти малят. І боремось зараз за кожне немовля.

Найкращий наш спільник тут

  • мати. Нічого сприятливішого для дитини, ніж мама, що поруч, немає. Тож наша принципова оп­ція для передчасно народжених — якнайшвидший допуск мам до ді­тей. Бо з тієї миті, як мати піднес­ла дитя до грудей, вона усвідом­лює, що це її власна, жива, повно­цінна дитина і виходити її — не лише завдання медиків. А це под­воює наші сили. В наш Інститут жінки приходять за дітьми, і вони їх тут здобувають. Різниця в тому, що здорова мама й нормальне ди­тя виписуються зі стаціонару на третю добу, а передчасно народ­жені з мамами інколи перебува­ють у нас до трьох місяців. Бо весь цей час йде напружене стинання за дитину».

В Україні щороку з’являється до 20 тисяч передчасно народже­них дітей. З них майже чотири ти­сячі — з вагою до півтора кілогра­ма. За них і борються неонатологи

  • а їх в країні прикро мало. Дефі­цит неонатологів видається ще гостріше, якщо прийняти до ува­ги, що вже протягом років відсо­ток смертності малят незмінний
  • 7,07 на 1000 новонароджених. Та офіційна цифра — лукава, зау­важує Знаменська, адже вона збе­рігається на тлі помітного знижен­ня народжуваності — з 500 до 300 тисяч дитинчат. (В Європі показ­ник смертності вдвічі менший). Тому порятунок передчасно на­роджених — на вістрі зусиль в Ін­ституті педіатрії: саме вони дають найбільшу смертність.

Справа, однак, не у відсотках, а в дітях, збережених для життя, на­голошує Тетяна Костянтинівна. З цією метою в ІПАГ створений спеціальний кабінет з базою да­них, де беруться на облік усі маля­та з вадами, хворобами і відхилен­нями. Кожний з них згідно з нап­рямком отримує свою маршрути­зацію заходів супроводу після ви­писки зі стаціонару — сюди ж їх повертають через місяць на огляд мультидисциплінарною командою фахівців, а після її висновків про­довжують лікування. З ними, від­повідно до потреб, інтенсивно працюють неврологи, пульмоно­логи, кардіологи, офтальмологи тощо. В такий спосіб мінімізуєть­ся розвиток захворювань та їх хро- нізація задля досягнення кращої якості життя маленьких пацієнтів. Подібна робота здійснюється до трирічного віку дитини, після чо­го її підхоплюють спеціалісти з конкретних хвороб. Перші три ро­ки є вирішальними в боротьбі за здорову дитину — далі вона від­чутно ускладнюється, аж до ви­падків, коли медицина безсила виправити помилку Природи. Та знову ж таки — навіть приречене маля в Інституті без бою не зда­ють. Тому в пріоритеті тут, серед іншого — хірургія перших хвилин життя, що вступає в дію після консиліуму фахівців щодо виявле­ної патології ще в утробний пері­од розвитку плоду.

Не менше часу займає і по­ширення досягнень ІПАГ на всю Україну, бо створення єди­ного медичного простору в нео- натології працює на загальний рівень і повертається в Інститут внормованістю направлень па­цієнтів з місць у справді най­складніших і найважчих клініч­них випадках. Тож династичний медик Тетяна Знаменська (бать­ко був лікарем у Другу світову, та й старший брат — військовий лікар) не лише розуміє нагаль­ність цієї роботи, але й безпе­рервно ініціює нові напрямки діяльності галузі. При цьому ре- гіоналізація для неї є інстру­ментом піднесення педіатрич­ної служби загалом, як і здобут­ків вже діючих 16 перинаталь- них центрів в областях. (Цю ме­режу започаткував ІПАГ, і енергійно її розвиває).

А серед топових позицій по­рядку денного лікаря Знамен­ської та її колег — створення шкіл підготовки батьків на міс­цях та скринінг новонародже­них, збільшення кількості показ­ників з орфанних захворювань, підготовка метаболічних тера­певтів, включення оплати скри- нінгу в пакет для вагітних жінок, усталення інтернатури з неона­тології в практику вишів і медич­них установ, уніфікованість і ос­нащення лабораторій. У відді­ленні також робиться все, аби молоді фахівці мали змогу вчи­тися за кордоном, в Європі: тут виховують лідерів і лікарів, для яких збереження материнства й дитинства — покликання.

Наостанок — штрих щодо психологічної атмосфери відді­лення. Професор Ольга Воробйо­ва, про яку ми згадали на почат­ку статті, відповідає за стан і роз­виток інтенсивної терапії в Інсти­туті. І буквально живе тут, заува­жує Знаменська, бо її відданість справі виходить далеко за межі службових обов’язків. Так ось лі­кар Воробйова була змушена по­кинути рідний край з початком збройного конфлікту на сході країни, і її радо прийняли в ІПАГ. (До слова, працевлаштува- ли всіх медиків, яких війна позба­вила звичного місця роботи). А Ольга Володимирівна помітно посилила відділення, каже Тетяна Костянтинівна, і не лише з вдяч­ності — працювати без вогника взагалі не в її турботливій вдачі.

Янголи дитинства

Хто лікує дітей — обраний.

Альберт Швейцер.

А після того як ми, бодай по­біжно, ознайомились з роботою тільки одного відділення Інституту педіатрії, час сказати: в ІПАГ ді­ють 25 науково-дослідних і 33 клі­нічних підрозділи. Медична імпе­рія! «Держава в державі», — визна­чила Тетяна Знаменська обшир і місткість неонатологічної служби України в медичному просторі. А вона ж лише частка педіатрії… Те ж і з Інститутом. Як можна дати раду такій всеохопності?

«Сторонній людині і навіть но­вому лікарю це дійсно може зда­тися непідвладним. Однак на 46 році роботи тут все є зрозумілим і рідним, — каже директор ІПАГ Юрій Антипкін (на знімку). — Адже структурно наш Інститут тотожно відтворює всі ланки, напрямки і взаємозв’язки медицини материн­ства й дитинства: акушерство, тобто вагітні жінки (як здорові так і з патологіями), педіатрія — діти від 0 до 18 років, та гінекологія — вивчення стану і лікування захво­рювань репродуктивної системи жінок. Не дивно, що ІПАГ — най­більша установа в складі Академії медичних наук України. Тож не приховаю: вести наукову діяль­ність такого широкоформатного Інституту — щось на кшталт мис­тецтва. Та коли працюєш в ньому зі студентської лави, його ємність є органічною і системно вмотиво­ваною. Звідси, до слова, походить новаторство наукових розробок ІПАГ, адже вони — продукт дос­ліджень на стику дисциплін, що єднають дитину і матір. До речі, медичний синкретизм нашого Ін­ституту має історичну тяглість, бо коли Москва і весь світ дрібнили спеціалізації і заклади, ми від зас­новку розбудовували триєдину ці­лісність науково-медичного ком­плексу, що, крім іншого, забезпе­чує галузеве лідерство ІПАГ. А час підтвердив правильність нашого курсу, бо світова медицина зараз — за всієї розвиненості окремих дисциплін, жадає повернення до універсалізму і цілісності в підході до вивчення і лікування людини. Це вже ознака доби.

Здоров’я дитини — похідна від здоров’я матері, тому стан її здо­ров’я є першим «об’єктом» вив­чення і турботи. А наші жінки, на жаль, далеко не завжди здорові.

Тут і анемія (недокрів’я), ендок­ринні захворювання, гепатити, цирози печінки, хвороби судин і серця. Звідси й наслідки: плоди в таких жінок великі, з набряками, порушеннями дихальної системи, імунного статусу тощо. Проблем безліч! Та потяг до материнства в більшості пацієнток такий нес­тримний, що навіть жінки зі знач­ними вадами серця наполягають на пологах. І тоді нам прислуговується взаємодія установ медичної Академії наук. Тож в Інституті Амосова наш акушер-гінеколог після кесаревого розтину приймає немовля, а породіллі кардіохірурги роблять операцію на серці. Жінка відходить від анестезії, а вона вже і мама, і має звільнене від хвороби серце. Зрештою отримуємо здоро­ву дитину й щасливу родину. Чи не диво?

Варто сказати й про поглиб­лене вивчення фахівцями Інсти­туту патоморфології плаценти — цієї дев’ятимісячної матриці здоров’я маляти. До слова, за 35 років після аварії на ЧАЕС люди забули про радіонукліди, а вони все там же — в землі, воді, в гри­бах і травах, молоці і м’ясі тва­рин із зони відчуження. Так ось ми з’ясували: плаценти жінок, що мали зриви вагітності, нако­пичили чимало радіонуклідів. Це факт, яким не можна нехту­вати, тож заходи по зменшенню радіонуклідного впливу на плід тепер є обов’язковими і врахову­ються з моменту перебування жінок у тяжі до підліткового пе­ріоду дитини.

І, все ж, найістотніша ланка за­непокоєння лікарів, власне, не­мовля. На жаль, вроджених вад у малят не стає менше. Та якщо ва­да плоду сумісна з життям, ми не­гайно йдемо в бій за майбутню дитину. І робимо все можливе, аби бути готовими зустріти «при­бульця». А випадки бувають ек­страординарні, наведу принаймні два. Народжується маля, а в нього відсутня передня стінка черевної порожнини: всі внутрішні органи доводиться класти біля дитинчати. Оперують її невідкладно, бо в нас на той час вже готова «дорожна карта» допомоги проблемному ма­люку. Його оперують, дитя росте і потім гадки не має, на який ризик воно наражалось вже в перший день свого існування. Ми ж в по­дібних випадках досягли нульової летальності.

Схожа ситуація і з відсутніс­тю діафрагми, що відокремлює від серця й легенів шлунок, пе­чінку, селезінку тощо. Раніше таке маля було приреченим. Та у відділенні хірургічної корекції вроджених вад ІПАГ унікальна операція цього типу була успіш­но здійснена, коли «пацієнту» було лише дев’ять(!) днів. До то­го ж на Заході в цих випадках ставлять синтетичні латки, що нерідко відторгаються, спричи­нюють рецидиви — повторний дефект. Ми ж закриваємо діаф­рагму, використовуючи власні живі тканини немовляти — м’я­зи тієї ж передньої черевної стінки, що унеможливлює нега­тивні реакції. Щиро кажучи, на­віть не знаю, де ще здатні на та­кі операції. Це рівень «ультра- сі» в медицині, коли інтелект, досвід і новітні технології тво­рять справжні дива. І ця хірургія перших хвилин життя — стовід­сотково нами впроваджений в практику напрямок. Адже спра­ву тут маємо навіть не з перво­літками, а з першоденками!»

«А чи знаєте ви, що покрови­тель немовлят в православ’ї — Святий Стіліан, на іконах завжди усміхнений? — раптом питає Ан- типкін. — А чому? Бо наша справа — радість великоднева! Дитячий організм — вдячний не­вимовно. Йому трохи допомо­жеш, підлікуєш, спрямуєш — і він потягнувся у розвиток, наб­рав сил і здоров’я й живе — пов­носило, радо, бадьоро. Нема в медицині нічого кращого за пе­діатрію!» А дехто каже, що з діть­ми така морока…

Обов’язок як доля

Виконуй свою посвяту, а решту віддай богам.

Корнель.

У цьому році на День Собор­ності академік НАМН України Юрій Антипкін був нагородже­ний орденом Ярослава Мудрого. Відзнака вшанувала не просто чудового лікаря-педіатра, а й лю­дину, безмежно віддану своїй справі, що власними інтересами впродовж років поступалась на користь потреб загалу. Ось про ці чинники натури директора ІПАГ варто сказати окремо.

У романі Людмили Уліцької «Казус Кукоцького» головний герой — лікар, відкриває в собі дивний, проте корисний дар — «внутрішньо-бачення». Огляда­ючи хворих, він здатен сприй­мати людину як таємничий пейзаж органів: «повороти рі­чок, туманні печери, порожни­ни, лабіринти», кольорові схеми і навіть клітинні структури. Пе­вен: Юрій Антипкін володіє по­дібним «внутрішньо-баченням», а тому й знає, що і як працює в організмі дитини. Тобто, йому, як сказали б на Сході, дано ро­зуміння. Втім, ця теза вимагає пояснення.

Вважається, скажімо, що японці володіють якимсь особ­ливим знанням, яке дозволяє їм звитяжити на світових теренах. Та парадокс їхнього успіху в то­му, що в компаніях, які уособ­люють дух світового прогресу, відсутні звичні армії фахівців, зайнятих стратегічним плануван­ням. А проте вони впевнено до­мінують. Як це вдається? До ге­ніальності просто. Ці корпорації, дійсно, не переймаються утри­манням плануючих структур, але в кожній з них неодмінно є свій стратег, людина прогнозуючого хисту, почасти засновник компа­нії, або хтось із осіб вищого уп­равлінського щабля. В Японії, на відміну від США, немає шкіл бізнесу, і титульні «провидці» тамтешніх фірм, зазвичай, не ма­ють ніякої освіти у царині адмі­ністрування, нехтуючи навіть курсами «підвищення кваліфіка­ції», чи семінарами західного зразка. До того ж вони не читали жодної з книг, присвячених пра­вилам ведення бізнесу і управ­ління персоналом, що не зава­жає їм інтуїтивно і безпомилково передбачати тенденції галузевого росту. Чи не парадокс?

Та факт лишається неспрос­товним: ті гуру володіють пра­

вильним баченням майбутнього, і це дозволяє їм формулювати концепції і плани експансії, а часто-густо і визначати умови поступу. На думку токійського професора Кенічі Омая, ключо­вим фактором означеного про­цесу є розуміння, а цьому на жодних тренінгах навчити не можна. Тож коли я слухаю ака­деміка Антипкіна, бачу саме та­кий тип управлінця. Що у його випадку має ще й свою колізію.

Маю зауважити: Юрій Генна- дійович свого часу двічі відмов­лявся від посади заступника ди­ректора Інституту, пропонуючи замість себе колег, аж доки Оле­на Лукьянова категорично не на­полягла на призначенні Антип­кіна своїм першим заступником. А через 10 років, по суті, переда­ла учню керівництво установою, яку він, направду, вже стожило вів. Адже Олена Михайлівна що­до свого висуванця впровадила суворий режим без послаблень: досить сказати, що його колеги активно виїздили за кордон на форуми і стажування, а Юрій Антипкін без просвітку яремив в стінах ІПАГ. Він ніколи не праг­нув посад, та ріс органічно й невпинно. Бо так вже йому ви­падало, що кожен поворот його фахового спрямування визначав­ся потребою Інституту в освоєн­ні принципово нового вектору робіт. Надарованого медика, як то кажуть, «кидали на амбразу­ру», і він почергово опановував гастроентерологію, потім чорно­бильську радіаційну тематику, далі піднімав пульмонологію. Натомість набував універсаль­ності. Тож зараз для Юрія Ген- надійовича (на 16-му році дирек­торства) таємниць в Інституті не­має. І ні про що він, зрештою, не жалкує.

Та знаєте, як буває? Антипкін резюмував деякі свої почування, а я силився згадати, де я щось подібне чув або читав — настіль­ки сказане було схоже з відомим мені деінде. Потім згадав, а вже дома знайшов цей фрагмент з книги лікаря-гуманіста Альберта Швейцера, що філософію «схи­ляння перед життям» взяв за ос­нову морального оновлення людства. Так ось Швейцер пише: «В моєму житті було небагато днів, що належали мені особис­то, навіть годин, які я міг би присвятити дозвіллю. Та мені бу­ло відпущено також і багато благ. Благом було те, що я мав можли­вість працювати на службі мило­сердя; що моя робота була ус­пішною; що я в достатку отриму­вав від інших прихильність і доб­роту; що у мене були вірні по­мічники, які нерозривно пов’я­зали себе з моєю діяльністю; що я радів здоров’ю, яке дозволяло мені виконувати найвиснажливі- шу роботу; що я мав врівноваже­ний характер і енергію, які про­являли себе спокійно і обачно; нарешті, що я вмів цінувати все те щастя, яке випало на мою до­лю, приймаючи його в той же час як благодіяння, що залишає мене боржником». Боржником долі і власного хисту відчуває се­бе і академік Юрій Антипкін, що наполегливо і неухильно підно­сить здатність своєї установи від­повідати кращим зразкам світо­вої педіатрії. А отже спокій йому й не сниться.

За пругом сьогодення

Дух команди визначається далиною перспективи, якою керується її лідер.

Акіо Моріта.

Юрій Геннадійович, як ди­ректор установи, «по вінця» сповнений щоденними турбота­ми про Інститут. Додав тривог і COVID-19. (Зауважу, що цього разу відвідування палат нам зас­тережно не дозволили — панде­мія вимагає посиленої обереж­ності). А про ретельність та рі­вень дотримання санітарно-гігіє­нічних норм в ІПАГ говорить і той факт, що тут на сьогодні вбе­реглись від спалаху 8АР8-СОУ- 2. З огляду на те, що і без ковіду контингент пацієнтів у клінічних відділеннях специфічно важкий, в Інституті робиться все, аби убезпечити малюків, їхніх мам і

лікарів від захворювання. Задіяні всі мислимі заходи захисту від проникнення підступного коро- навірусу, і поки що випадків за­ражень в ІПАГ не було. «Не нашкодь!» — ця вимога клятви Гіппократа для фахівців Інститу­ту, вочевидь, свята.

До слова, справжньою клят­вою Гіппократа ні в радянських, ні в теперішніх медичних вишах ніколи ніхто не присягав. А про­те в цьому тексті, крім іншого, є й такий етичний припис: «Жод­ній жінці не давати засобу для виклику аборту». Ось і в Інсти­туті педіатрії запобігання абор­там — постійна, всебічна і ефек­тивна робота та ідеологія як час­тина філософії збереження сім’ї. Треба взагалі відзначити, що ІПАГ — і це йде від його керів­ництва, ні на хвилину не забуває про своє медичне верховенство в сфері педіатрії, гінекології і аку­шерства в Україні. І сприймає його як дієву, конкретну відпові­дальність. Тож уявити сьогодні медичну сферу материнства й дитинства без направляючої й координуючої ролі столичного Інституту педіатрії, акушерства і гінекології неможливо в прин­ципі. Тут опрацьовуються стан­дарти і протоколи лікування, ви­робляються методики і рекомен­дації щодо застосування нових технологій і лікарських препара­тів, здійснюється профільний моніторинг над роботою регіо­нальних перинатальних центрів країни, готуються кадри і підви­щується їхня кваліфікація, ство­рюються національні клінічні настанови на основі сучасних міжнародних зразків і доказових баз, відбувається невпинний розвиток міждисциплінарних комунікацій, підноситься безпе­ка надання фахових послуг, про­фесійний рівень всіх учасників медичного супроводу вагітної жінки та новонародженої дити­ни. Безпрецедентною є і сус­пільно-профільна активність фа­хівців Інституту. Варто сказати, що тут працюють шість(!) прези­дентів громадських фахових Асоціацій. А кількість форумів, конференцій, лекцій і тренінгів, що проходять під орудою ІПАГ, не піддається обліку. І це пере­важно заходи, предметом роз­гляду яких є інноваційна медич­на інформатика, спосіб дій ліка­рів в найтяжчих і найскладніших клінічних випадках. (Приміром, в розмові Антипкін сказав: «Вчора з Одеси чоловік привіз вагітну дружину прямо до мого кабінету. Дивлюсь світлини, а в неї — величезна пухлина в мізку. Як рятувати і кого перш за все — жінку чи плід? Ми, звісно, вирі­шуємо — обох! Зараз пацієнтка перебуває в Інституті нейрохі­рургії Ромоданова, а далі, споді­ваюсь, знову повернеться до нас»).

Особлива тема — всебічна робота фахівців ІПАГ по надан­ню акушерсько-гінекологічної допомоги жінкам в умовах збройного конфлікту на сході України, психологічна підтрим­ка переселенців із зони бойових дій, особливо дітей з посттрав­матичними стресовими розлада­ми. Лікарі Інституту — не гості на передовій: вони вивчають, лі­кують, радять, роблять необхідні запити і ставлять вимоги дер­жавним органам, що покликані опікуватись якістю життя і ста­ном здоров’я дітей, жінок-вій- ськовослужбовців і, взагалі, жи­телів тих місць. Цій роботі, на лихо, не видно кінця.

А додайте сюди клінічну ді­яльність Інституту на власній ба­зі: протягом року в стаціонарі ус­танови проходять лікування до 3000 дітей та 4000 жінок — 300 акушерських і 200 педіатричних ліжок задіяні безперервно. І це завжди висококваліфікована і персоніфікована медична допо­мога кожному малюку і підлітку. «Чому нам так багато вдається? — каже у відповідь на наше пи­тання Антипкін. — Не тільки то­му, що в арсеналі наших лікарів знання, технології, вміння і пре­парати. Ми лікуємо серцем!»

Та щодня, відповідаючи всім вимогам провідної установи сво­го фаху, Інститут педіатрії, аку­

шерства і гінекології НАМИ Ук­раїни активно дбає про своє майбуття. «А чи знаєте ви, що наш заклад свого часу мав назву Інститут охорони материнства й дитинства? — несподівано запи­тує Юрій Геннадійович. — Кия­ни його тільки так і звали — «Ох­матдит». А нині діючій лікарні ця назва лишилась у спадок, коли ІПАГ переїхав на Брест-Литов- ський проспект. До чого веду? А до того, що ми давно переросли рамки формально визначеної спеціалізації установи як Інсти­туту педіатрії, акушерства і гіне­кології. До того ж наша Академія стоїть зараз на порозі своєї реор­ганізації. А поряд з нами працює Інститут ядерної медицини і променевої діагностики НАМ­НУ, близький нам тематично з часів аварії на ЧАЕС. Так ось ці установи було б доцільно об’єд­нати. І в такому форматі ми б от­римали повноцінну нову Націо­нальну науково-практичну уста­нову здоров’я сім’ї НАМН Укра­їни, де назва вповні відповідала б спроможностям нової медичної структури, ефективність якої по­мітно б зросла. Але й це ще не все.

ІПАГ — головний перина- тальний центр України, та на сьогодні в ньому відсутня власна перинатальна реабілітація. А во­на нам потрібна конче. Водночас Міжнародна клініка відновного лікування Володимира Козявкі- на потерпає від того, що змуше­на працювати з дітьми, вражени­ми церебральним паралічем, по­чинаючи з такого їх віку, що з лі­кування, по суті, випадають ро­ки! Володимир Ілліч — видатний фахівець і людина державного мислення. Він гостро відчуває проблему і розуміє, що ранню, вкрай важливу реабілітацію ма­лят належно забезпечити може­мо тільки ми. Перемовини про це з Козявкіним я особисто веду давно — ідея опрацьована нами всебічно. В нашому Інституті є неврологічне відділення, але й там ми лікуємо малят з ДЦП де­що запізно. В ідеалі ж цю роботу треба починати відразу після ви­писки новонароджених з невро­логічними розладами, щоб не втрачати їх в цей важливий пері­од, а вже потім передавати в клі­ніку Володимира Козявкіна. Це був би грамотний, вірний і ефек­тивний підхід. А вповні моя ідея полягає в тому, що в структурі установи «здоров’я сім’ї» бажане функціонування центру реабілі­тації, на створення якого краї­ною Кувейт виділено кошти для проектних робіт. Це був би рішу­чий, вагомий і резонансний крок в бік розбудови медицини нових поколінь і така модель надала б означеній потузі статус, що під­ніс би ставлення й забезпечення новоствореної структури на рі­вень кращих світових зразків. Адже лікарі ІПАГ, фактично, вже зараз працюють в цих ме­дичних координатах».

А я, дорогі читачі, жалкую про одне — що ви не бачили облич­чя Юрія Антипкіна в хвилини, коли він ділився з нами своєю мрією. Бо очі академіка сяяли щастям, немов він вже відкрив заповітний академічний інститут здоров’я сім’ї ім. акад. О. М. Лук’янової, і в ньому все зробле­но як годиться. Адже треба розу­міти: ІПАГ — атипова науково- клінічна установа. Тут народжу­ється й сповивається історія ці­лих українських поколінь. (Хоч ми в плині буденності часом і не здатні усвідомлювати, що ця іс­торія твориться на наших очах). Тож я слухав Юрія Геннадійови- ча і гадав: чи почують його зараз ті можновладці, що й самі нині можуть увійти в українську істо­рію — як сподвижники великої справи-, чи байдужі свідки збе­реження нового людського жит­тя? Це з’ясується зовсім скоро. Принаймні Юрій Антипкін ві­рить в кращий варіант подій без­межно.

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •