«Вимоглива до персоналу, лагідна до породіль», ‒ саме так згадують вагітні та породіллі про Наталію Яківну Скрипченко, заслужену лікарку України, професорку, завідувачку відділенням впровадження та вивчення ефективності сучасних медичних технологій Інституту педіатрії, акушерства і гінекології. З цією щирою і привітною жінкою ми поговорили про унікальні можливості відділення акушерської патології ІПАГ, про особливості роботи інституту в часи війни, а також про складні випадки, з якими довелось стикнутися за довгі роки праці.

 

‒ Наталіє Яківно, ви близько 40 років працюєте в Інстиуті педіатрії, акушерства і гінекології. Розкажіть, будь ласка, чим унікальне ваше відділення?

Скрипченко Наталія Яківна: Наше відділення має велику історію. Одним з перших директорів Інституту педіатрії, акушерства і гінекології був Олександр Германович Пап. Це великий акушер-гінеколог, який створив Інститут, що знаходився тоді на території медичного містечка, де зараз інститут  ім. Шалімова. Після нього керувала інститутом академік Лукʼянова Олена Михайлівна. А відділенням акушерської патології — моя вчителька, професорка Коломійцева Антоніна Георгіївна. Вона випустила цілу плеяду учнів, які посіли значні місця не тільки в Україні, а й закордоном. Вона нам прищепила любов до акушерства та життя — оскільки всі найкращі якості, які тільки можуть бути у людини, всі були притаманні нашій шановній Антоніні Георгіївні. Разом з тим вона була головним акушером-гінекологом України, їздила по всіх областях та завжди розв’язувала складні проблеми. Тоді було багато кровотеч, еклампсій. Вона завжди розповідала нам цікаві клінічні випадки, які рішення прийняли лікарі, як родичі поставились до цього питання. Настільки вона була добра і розумна жінка, що ніколи не приїздила зі скаргами, завжди вміла налагодити стосунки — і з родичами, і з лікарями. Добре відчувала актуальність і сучасність проблем, скеровувала наукові розробки. А головне, була надзвичайно людяною. І коли ти спілкуєшся з такою людиною, в тобі це теж відкладається.

 

Наш Інститут педіатрії, акушерства і гінекології завжди пишався традиціями, а це — тепле ставлення до жінки, до дитини, ретельне спостереження за вагітними. Сюди направляються надважкі вагітні з усієї країни і не тільки.  Маємо відділення екстрагенітальної патології, де знаходяться жінки з соматичними захворюваннями. Наше відділення акушерської патології — клінічне, а  наукових відділень ‒ три. Я керую відділенням впровадження та вивчення ефективності сучасних медичних технологій в акушерстві та перинатології. В нас є відділення наукових проблем невиношування вагітності. Ним керує професорка Воробйова Ірина Іванівна. Відділенням акушерської патології  керує професорка Жабченко Ірина Анатоліївна. Ми допомагаємо одне одному в клінічних і наукових питаннях.

 

В нашому клінічному відділенні ми займаємось, по-перше, невиношуванням. Беремо жінок, які мали вже не одну вагітність і не можуть доносити до терміна пологів.  Жінок з ендокринними порушеннями. У нас спостерігаються вагітні з гестозами, неправильним положенням плоду, АВ0-конфліктами, резус-конфліктами, жінки, які мають різні пухлини. На сьогодні гостро постає питання онкопатології та вагітних. Якщо 30 років тому ми майже не зустрічали вагітних з онкозахворюваннями, то навіть зараз в Інституті лежить чотири жінки, хворі на рак. Причому не обов’язково це рак статевих органів, а й молочної залози, кишківника, шлунку. Тобто, на жаль, онкопатологія починає набирати оберти й часто зустрічається навіть у вагітних жінок. Наше відділення спеціалізується на виходжуванні жінок з доброякісними пухлинами — міомою матки, кістами яєчників.  Ми розробили цілий алгоритм дій спостереження  за такими вагітними, аби дати їм здорових діточок. А під час пологів, якщо це доброякісна пухлина матки, намагаємось зробити кесарів розтин, видалити пухлини й зберегти матку, щоб жінка і надалі могла народжувати дітей. Інколи постає гостра потреба у такому втручанні навіть під час вагітності – тоді пухлина чи кіста видаляється, а ми докладаємо всіх можливих зусиль для збереження вагітності до життєздатного терміну для дитинки.

 

Свого часу ми доклали зусиль і зробили індивідуальні пологові зали — тепер жінка народжує в партнерських пологах з чоловіком або кимось зі своїх близьких. Жінки відчувають себе захищеними, вони не так переживають, що виникнуть складні питання, акушерська агресія, чи ставлення може бути не таким, як вони уявляють. Але за роки праці в нашому інституті весь персонал так виховано та навчено, що кожен намагається надати допомогу вагітній найкращим чином у будь-якому випадку. У нас у відділенні рідко хто звільняється. В нас ідуть або в декретну відпустку, або на пенсію. Дуже сталий колектив. І я пишаюсь тим, що працюю тут з 1984 року. З 1986 року почала завідувати відділенням, захистила кандидатську, докторську і працюю до сьогодні.

 

‒ За цей час дуже змінилась система підходу до народження дитини. Якщо порівняти, як було, скажімо, в 90-х…

Скрипченко Н.Я.: Так, лікарня була як тюрма. (Посміхається). Я вже працювала, коли народжувала свою дитину. Повністю перевдягали в лікарняний одяг, навіть книжку не можна було взяти з собою! Зараз зовсім інше ставлення. Цікаво, але коли ми дозволили жінкам бути у своєму одязі, приносити власні речі, у нас практично зникли гнійно-запальні захворювання. Здавалось, ми ж все стерильне давали! Але були мастити, ендометрити. По три доби не давали до грудей дитину, чекали, щоб молочко пішло або дитина адаптувалась до зовнішнього середовища. Нині не так: жінка народила, ми одразу виклали на груди дитину, зробили перше прикладання ще в умовах пологового залу. Якщо є бажання, даємо змогу чоловікові перерізати пуповину.

 

‒  Чоловіки не втрачають свідомості?

Скрипченко Н.Я.: Інколи чоловіки вразливіші, аніж жінки, вони блідніють, сіріють… Слава Богу, зараз вони дуже поважно ставляться до жінок. Мабуть, коли чоловік присутній на пологах, він бачить, як важко народити дитину. Навіть найфізіологічніші пологи — це великий труд!

Якщо треба, ми знеболюємо. В нашому інституті є можливості надати будь-яке знеболення, яке тільки існує тепер у світі. На чергуванні бригада з 3-4 акушерів-гінекологів, двох анестезіологів, двох лікарів-педіатрів. Є реанімація для новонароджених, оскільки ми також є центром по корекції вад розвитку. З усієї України до нас направляють вагітних з діагностованою патологією плода ‒ гастрошизисом (коли передня стінка частково відсутня та органи травлення знаходяться зовні), діафрагмальною килою (частково кишківник, печінка можуть бути в грудній порожнині). Така дитинка у нас народжується, приходять хірурги з дитячого корпусу з транспортним кувезом, дитину перевозять в хірургію й одразу ж оперують. Це дало змогу значно знизити відсоток дітей, які були інвалідизовані, або не виживали.

 

У нас в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології також є відділення медицини плода. До війни у нас було багато амбітних планів, до нас приїздив професор Квінтера із США, який оперує ненароджених дітей в утробі матері. І ми сподівались (якби не війна!), що у нас також будуть робити такі операції. Але сьогодні ми намагаємось, попри всі перепони триматися попереду: навчаємось онлайн, беремо участь у міжнародних конференціях. Той, хто хоче здобути всебічну освіту, це обов’язково зробить.

 

‒  З чим пов’язана, як ви думаєте, така кількість вад розвитку?

Скрипченко Н.Я.: Якщо аналізувати навіть рік цієї війни, то дається взнаки страшенний хронічний стрес, який переживають і жінка, і чоловік. Це призводить до погіршення закладки плідного яйця, і коли відбувається органогенез, виникає порушення. Згубні фактори для формування майбутнього життя — шкідливі звички. У нас було масштабне дослідження щодо впливу тютюнопаління на розвиток дитини. Впливає також якість харчування й води. Під час моєї роботи над докторською дисертацією ми вивчали жінок з лейоміомою матки, доброякісною пухлиною. Окрім стану дітей, досліджували стан молока. І уявіть собі, в молоці ми знаходили такі токсичні домішки як ДДТ, важкі метали, мийні засоби, гербіциди — тобто хімічні речовини, які вже  понад 40 років заборонені для ужитку.  Але вони виявлялись у складі жіночого молока. Це все впливає на наших дітей. А коли вагітна ще й отримує ненатуральні компоненти харчування, негативний вплив на розвиток дитини зростає в рази.

 

‒ Ви прихильниця фізіологічних пологів?

Скрипченко Н.Я.: Так, я акушер-гінеколог старої школи.  Я можу робити все, що треба робити лікарю акушеру-гінекологу з таким стажем і досвідом, як у мене. Але вважаю, що природа розумніша за нас. Вона так створила жінку, щоб та могла сама народити дитину, і нічого кращого за фізіологічні пологи бути не може.

 

Хоча (скажу лиш за свій профіль — фіброміому чи лейоміому матки) якщо ми маємо вузол більше голівки новонародженого, який перекриває вхід в малий таз, дитина категорично не може народитися через природні родові шляхи. Хочеш не хочеш, а мусиш робити кесарів розтин. Проте (і це вже наші напрацювання!) ми намагаємось і за таких обставин зберегти матку й дати можливість матері ще мати дітей. В нашому Інституті педіатрії, акушерства і гінекології розроблені методики, ми маємо спеціальні інструменти, які дозволяють видалити пухлину та повноцінно відновити матку так, щоб зберегти репродуктивну функцію жінки. Я вважаю, що це наші здобутки.

 

‒ Які випадки з вашої практики вам запам’яталися найбільше?

 Скрипченко Н.Я.: Акушерство — Богом дана професія. Чим більше я працюю, ти більше розумію, що крім наших знань, крім наших намагань зробити все lege artis («За правилами мистецтва» — лат.), важливе значення має «божественний початок». Іноді бувають дуже важкі пологі, такі важкі, що очікуєш, дитина народиться з поганою оцінкою за шкалою Апгар. А дитинка народжується просто чудова: і серцебиття гарне, і тонус, і колір, — все  добре. Проте інколи все йде як і начебто має бути, зовсім не очікуєш проблем, а вони трапляються.

 

Не минуло ще трьох тижнів, як у нас була вагітна з операцією до пологів в анамнезі. Жінці 30 років, мала лейоміому матки, прооперовану шість років тому. Це не така вже рідкісна операція, і жінки після даного втручання можуть навіть народжувати через природні пологові шляхи. Вагітна була оглянута, консиліумом було вирішено провести розродження шляхом кесаревого розтину, призначена дата операції. Але жінка поступила в неділю з переймами, і лікар, яка її спостерігала, побачила, що та дуже болісно реагує на перейми. Згідно акушерського статусу вони не мали б бути такими болючими. І коли почали записувати кардіотокограму в пологах, виявилось, що коливається серцебиття плоду. Нормальне серцебиття ‒ від 120 до 160, а тут було 140 і одразу 90.  Швиденько підняли  жінку в операційну. І коли наші лікарі зайшли в черевну порожнину, то жахнулися: стався розрив матки. Але все швидко та професійно було зроблено – і дитина, і мати залишились живі та здорові. Дитина потребувала нагляду, але виписали її в абсолютно гарному стані. Чому я розповідаю про цей випадок? Це перша дитина. Видалити матку завжди просто, але ж вирішити, видалити чи залишити матку — серйозне питання. Лікарі зупинили кровотечу. Ми подивилися, ушили й виписали жінку з цілою маткою. Дасть Бог, сплине час, вона зможе народити ще дитинку. Але вже однозначно тільки шляхом кесаревого розтину. 

 

Знаєте, коли я була зовсім юна, я могла сказати жінці за сорок: «Давайте видалімо матку». Зараз я вже ніколи так не скажу, бо зберегти ‒ завжди краще.

 

‒ В вашій професії в будь-який момент можуть виникнути екстрені ситуації. Чи маєте «рецепт дій» для таких випадків?

 Скрипченко Н.Я.: Акушер-гінеколог ‒ такий  лікар, який має бути готовим до екстрених дій кожної секунди.  Навіть хірурги кажуть, що акушерство — та область медицини, де не можна чогось планувати. Тут треба весь час бути готовим до різних ситуацій. В акушерство ідуть тільки ті, хто цю справу любить. Бо акушерство — це не мед, не планове, не нормоване. Не можеш сказати, чи буде щось о дев’ятій годині ранку, чи о третій ночі. І все твоє життя прив’язане до роботи. Але від позитиву народження нового життя ти відчуваєш неймовірний прилив сил. Хоча коли трапляються втрати, це морально дуже важко пережити.

 

‒ Як ваше відділення пережило цей воєнний рік?

Скрипченко Н.Я.: В перші місяці було особливо важко. Важко морально, бо ми самі не могли зрозуміти, що буде, як буде, як нам працювати. Дуже багато жінок виїхало в перші дні повномасштабного вторгнення. Але настільки ця біда нас всіх зблизила! Волонтери допомагали харчуванням, водою, генераторами, пальним, облаштуванням сховищ. Привозили памперси, пелюшки, розхідні матеріали й медикаменти. Якщо треба було когось відвезти чи привезти на роботу, транспортувати пацієнток чи новонароджених (навіть в інші міста!) ‒ все робилося по першому проханню. До речі, у нас народжували й жінки-військові. І перші місяці з ними були старші діти чи родичі, бо змоги десь переховуватися тоді не було, у нас було безпечніше.

 

Може це боляче так казати, але, напевно, треба було пережити ті моменти, щоб зрозуміти, коли ми всі гуртуємось ‒ це велика справа. У нас зараз є всі ліки, у нас все є для пологів, все є для операції.

 

‒  Ви згадали, що багато вагітних жінок виїхало. Чи не відчуваєте брак пацієнтів?

Скрипченко Н.Я.: З тяжкою патологією до нас звертались, звертаються і будуть звертатися. Але відділення розраховане на 75 ліжок. Тобто 50 — для вагітних, і 25 — післяпологові. Сьогодні на 75 ліжках у нас лише 35 жінок. Це ж мало! Раніше у нас такого ніколи не було. Але кожна жінка, яка зараз у нас знаходиться — цілий посібник з акушерства і гінекології. Наприклад, поступила до нас вагітна з кістомою яєчника. Ми вирішували — доброякісне утворення чи ні, бо всередині кісти були розростання, що говорило на користь злоякісного. Зробили маркери онкопатології ‒ вони були негативні. Вирішили спостерігати. Але буквально за два дні кістома перекручується, і доводиться оперувати жінку, бо страждають життєві показники —  вона може померти від шоку чи  перитоніту. От вам приклад, що плануєш одне, а виходить інше. Видалили кістому, зробили гістологію — доброякісна. І ця жінка виписується вже додому, щоб потім прийти до нас народжувати. Все вчасно, все добре, і дитинка залишилась неураженою.

 

Побільшало загроз передчасних пологів. Дається взнаки стрес, страх «що буде зі мною, що буде з дитиною, як будемо жити далі». У нас народжують жінки, які були в Бучі, Ірпені. Поводяться всі по-різному. Одні вступають в контакт, все розповідають — з цими легше працювати, а є  такі, до яких неможливо достукатись. З такими жінками складно. Є психологи, вони з ними працюють, але це не легко. Не всі однаково переносять стреси, не всі можуть швидко адаптуватися.

 

А хронічний, постійний стрес призводить до активації патологічних процесів, може давати старт онкології.

 

 ‒ В бомбосховищі ІПАГ є операційна, а чи є там пологовий зал? Доводилось приймати пологи в укритті?

 Скрипченко Н.Я.: Мені особисто пощастило: жінки народжували, коли не було тривоги. Але зараз ми «в повній бойовій готовності», маємо генератори: великий, який моментально перемикається, і у нас є світло, і маленькі — для апаратів штучної вентиляції. Ми дуже вдячні всім, хто в цей буремний час надав нам таку допомогу. Ми готові до всього. Тут відчуваєш себе набагато впевненіше, ніж дома або деінде. Всі разом, всі знають, кому що робити, напрацьовані алгоритми дій на час таких випадків.

 

‒ Розкажіть, будь ласка, про унікальні дослідження у вашому відділенні.

Скрипченко Н.Я.: До війни ми розпочали тему особливості перебігу вагітності у жінок, які перенесли covid-19 на різних стадіях вагітності. Виявили, що при захворюванні на коронавірус на ранніх термінах страждає закладка плаценти. Був сфотографований вірус на плаценті ‒ наша професорка Задорожна має такі унікальні дані. При першій хвилі хвороба майже не уражала вагітних. Друга хвиля була зовсім іншою. Зараз ми бачимо, що у новонароджених, чиї мами перехворіли під час вагітності, є антитіла до вірусу ковіду, а інколи — постковідний синдром. Робота не завершена, продовжується вивчення цього питання.

 

Але головне: наше відділення може пишатися дітьми, яких виносили наші жінки при невиношуванні, причини якого різні ‒ ендокринні, вроджені (гемофілія, тромбофілія). За ці роки склався алгоритм дій, який ми одразу використовуємо, якщо до нас приходить така жінка. Ми знаємо, як їх обстежувати, що треба говорити — бо це дуже вразливі пацієнтки. У жінки, яка хоче народити дитину, але не виходить, особливий нервовий стан, вона гостро реагує на такі слова, на які інша б не звернула уваги. Ми розробили ефективний план дій — і це наш здобуток.

 

По-друге, у нас народжують вагітні з пухлинами. І ми даємо змогу не тільки народитися дитині, а якщо є хоч невелика можливість зберегти орган, ми його зберігаємо, щоб жінка мала змогу стати матір’ю ще не раз.

 

‒ Чи вірите ви в дива?

Скрипченко Н.Я.: Вірю. Але для того, щоб сталося диво, нам всім треба багато попрацювати. Я хочу навести як приклад дитинку, яка народилася в нашому Інституті та потребувала лікування. Я часто ходила в реанімацію поглянути на малятко і казала реаніматологу: «Мені здається, буде ДЦП». А вона відповідала: «Ти ж розумієш, що у дітей такі адаптивні можливості, які ми навіть собі уявити не можемо». Зараз цій дитині 21 рік, вона гарна, розумна, відмінно закінчила школу, займається бальними танцями, немає ніяких натяків, що колись вона балансувала на межі життя і смерті. Можливості відновлення у новонароджених просто неосяжні. Не треба просто опускати руки, і все буде добре.

 

‒ Ви так довго працюєте в цій царині. Чи є щось, що досі вас дивує?

Скрипченко Н.Я.: Хоч скільки років я буду працювати, мене дивують і зажди будуть дивувати самі пологи ‒ як дитина народжується, наскільки природа все продумала.

 

‒ Інститут педіатрії, акушерства і гінекології славиться вихованням молодих кадрів. Пишаєтесь учнями?

 Скрипченко Н.Я.: Так. Мої учні, якими я пишаюсь, — три кандидатки медичних наук, четверта учениця готується до захисту. Молоді лікарі дуже обізнані. Спокійно справляться з будь-якою ситуацією, яка може виникнути. Я дуже люблю молодих лікарів. Одразу видно, чи будуть з них люди, чи ні.

 

У нас такий колектив, що всі налаштовані на роботу. Ми кожного дня бачимо позитив народження дітей, це дає нам змогу набиратися сил. Відділення, де народжується життя — це радість. Так, втрати також бувають. Це дуже болісно. Але основне — це радість народження нового життя. І це дає змогу нам надихатись, працювати. У нас запаху лікарняного немає, якщо ви звернули увагу. У нас зовсім інша атмосфера. І хоч ситуації бувають різні, бувають критичні, але тоді гуртується весь колектив і кожен знає, чим він має займатися, що робити на своєму місці. Це добре, коли колектив спрацьований, коли всі знають як поводитися в тій чи іншій ситуації, кожен знає свої обов’язки.

‒ Чи маєте професійну мрію?

Скрипченко Н.Я.: Ми мріяли про налагодження в нашому відділенні фетальної медицини ‒ внутрішньоутробних операцій. Ми навіть запланували спільну наукову роботу з професором Квінтерою, про якого я вже розповідала. Частина цієї роботи виконана, тому що наша база даних медицини плода об’єднана з американською базою вад розвитку. Але, на жаль, з початком війни все призупинилося. Маю сподівання, через деякий час ми зможемо навіть відрядити молодих лікарів на навчання за кордон.

‒ Зараз, під час війни, жінки бояться вагітніти, народжувати. Що б ви їм сказали?                 

 Скрипченко Н.Я.: Я б сказала, що якщо вони хочуть але бояться, то вагітніти треба, народжувати треба, ми поруч і завжди прийдемо на допомогу, підтримаємо. Війна все одно ніколи не зупинить життя. Наведу вам приклад. Я кожного ранку гуляю з собакою в парку, і радію тому, як ретельно зараз прибирається наше місто — яке воно чистеньке, яке доглянуте. Ми на своєму місці хочемо зробити так, аби наша країна відродилася. Життя продовжується. І якщо ми не будемо вірити в те, що ми відродимось, країни не буде.