З головним лікарем Інституту педіатрії, акушерства і гінекології, Любов’ю Федорівною Слєповою ми зустрілись посеред повітряних тривог та її щоденних турбот. Під час розмови телефон Любові Федорівни не замовкав: тривала найскладніша операція (у світі таких випадків описано лише п’ять), вона турбувалась про її хід і щохвилини готова була бігти до реанімації.
‒ Ви працюєте в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології понад 30 років. В чому унікальність інституту як медичного закладу?
Любов Слєпова: Інститут педіатрії, акушерства і гінекології ім. академіка О.М. Лук’янової — це медична установа, яка належить до Академії медичних наук України. В нашій науково-лікувальній установі в пріоритеті наука, яка гармонічно поєднується з клінікою. Це не звичайна лікарня — це науковий заклад.
Ми — та установа, яка дає світло, вказує дорогу іншим. На основі власного клінічного досвіду ми розробляємо тактику, якою будуть користуватися й інші лікувальні заклади. І щоб ми змогли обґрунтувати розв’язання певних проблем, ми повинні мати тематичних пацієнтів. Тобто якщо ми хочемо розказати, як треба лікувати якесь захворювання печінки, побудувати на практиці принципи його лікування, ми маємо брати на себе найскладніші випадки печінкових захворювань.
В нашу установу ми беремо дітей і жінок з усієї України (з нашою профільною патологією — педіатричною і акушерсько-гінекологічною), яким не може бути надана допомога в повному обсязі за місцем проживання. Ми постійно на зв’язку з усіма обласними лікарнями — якщо у них є випадок, який потребує нашого втручання, пацієнтів направляють до нас. Таких дзвінків у мене буває дуже багато, часто дзвонять, кожного дня. Ми або надаємо онлайн-консультацію, або пацієнтів направляють сюди, іноді не тільки на консультацію, а зразу на госпіталізацію, а буває, що пацієнт приїжджає та йде прямо в реанімацію. Наш інститут є останньою інстанцією, останнім щаблем високоспеціалізованої медичної допомоги в Україні.
До нас часто приїжджають пацієнти з хибним діагнозом. Не тому, що немає потрібної апаратури, — зараз гарно обладнані всі лікарні. Але таки медицина — та галузь, де основну роль відіграють лікарі. Можна мати найсучасніше обладнання, але не мати спеціаліста. І найцінніше, що в нас є — наші спеціалісти. Не науковці, які сидять у своїх кабінетах і займаються квазінаукою. Ні, у нас всі професори — практикуючі лікарі, вони всі стоять в операційній, всі — біля пацієнта. Постійно оновлюють знання і удосконалюють навички — не для балів, щоб отримати категорію. А тому, що знають: їм нема до кого звернутися. Вони мають зберегти пацієнту життя і навчити інших.
‒ Кажуть, що виховувати кадри — це стратегія і філософія Інституту педіатрії, акушерства і гінекології...
Л.С.: Наш інститут є базою для навчання інтернів в області педіатрії, акушерства і гінекології. І ви знаєте, наші випускники-інтерни дуже ціняться в інших закладах! Це мені приємно, тому що вони тут виховуються не тільки як професіонали, а і як люди. Ми виховуємо потужну лікарську команду, гартуємо командний дух.
‒ Інститут педіатрії, акушерства і гінекології часто називають «медичною державою в державі», яка об‘єднує всі ланцюжки та напрямки, що стосуються появи на світ нового життя та його зростання. Розкажіть, будь ласка, про деякі з них.
Л.С.: Оскільки у нас консультуються важкі пацієнти, ми бачимо, яка патологія зустрічається найчастіше, яка тяжко діагностується. І в нашому інституті вже визначені напрямки, найбільш актуальні на сьогодні. В дитячому корпусі — п’ять відділень. По-перше, це відділення старшого дитинства, де ми лікуємо важких пацієнтів з розладами шлункового тракту, легень. Маємо алергологічний центр. І не дивлячись на те, що в місті Києві — маса центрів, які займаються цією проблемою, таких дітей не стає менше і не стає менше запущених випадків.
‒ А з чим це пов’язане, на вашу думку?
Л.С.: Думаю, не глибинно підходять до патогенезу цієї хвороби. Назначили антиалергічний препарат — і не дивляться в корінь. От чим унікальна наша установа? Ще раз хочу наголосити: наші співробітники активно співпрацюють з науковими установами світу, їздять на конференції, обмінюються інформацією, проводять вебінари. Якщо наш професор готується до вебінару, який слухають всі лікарі України, він мусить оперувати даними світової науки. Це відбивається й на практичному лікуванні. Медицина йде вперед, міняються діагностичні критерії, підходи до лікувальної тактики. І безумовно, ми мусимо бути флагманами.
Візьмемо відділення дитячої гепатології. Ми його чому відкрили? Був страшенний попит. Діти із захворюваннями печінки — не рідкість. Ну здавалось, печінка — такий орган, який має страждати тільки у дорослих. Але існує надзвичайно багато дітей, що мають серйозні захворювання печінки, які приводять до інвалідизації, навіть до смерті. І так вийшло, що цими захворюваннями на професійному рівні дуже мало займалися. Це відділення у нас завжди переповнене.
У нас створено центр, який лікує дітей з порушенням травлення. Здавалось би, що це дуже банально — порушення травлення. Хто з дітей не страждав на якісь розлади травлення? А коли копнули глибше, виявилось, що насправді дітей, які мають негаразди з вигодовуванням або засвоєнням їжі, дуже багато. І це дуже складна проблема. Але ми намагаємось вирішувати її, аби допомогти батькам отримати здорову дитину.
У відділення неврології у нас концентруються діти з перинатальним ураженням нервової системи в наслідок патологічних пологів. Дуже складне відділення, бо важкі пологи приводять до інвалідизації діток. Ми намагаємось полегшити участь і маленьким пацієнтам, і батькам — величезна проблема, коли дитина не сидить, не стоїть і не їсть.
В нашому інституті є катамнестичний центр. Ведеться реєстр дітей з усієї України, які народилися недоношеними. Вони у нас знаходяться під спостереженням різних спеціалістів до 3 років. Ми дивимось, як дитинка буде розвиватися, коли вона почала ходити, говорити, як бачить, чує. Тобто всі проблеми, які можуть виникнути у зв’язку з передчасним народженням, ми виявляємо і намагаємось їх ліквідувати, а також вивчаємо, як правильно вести цих дітей, щоб надалі вони були повноцінними членами соціуму. Це теж на часі.
Відділення дитячої хірургії — взагалі унікальне. У нас є відділення хірургічної корекції вад розвитку дітей. Коли розповідаєш про вади розвитку, мене перепитують: вади серця? Я кажу: “ Ні! Організм людини, окрім серця, має ще масу органів, які можуть мати вади, їх треба коригувати ”. І є ряд вад, які треба коригувати негайно після народження, інакше дитина просто помре через декілька днів, або навіть одразу після появи на світ.
‒ Існує думка, що хвороби помолодшали й вад побільшало. Чи згодні ви з цим?
Л.С.: Вад не стало більше, але покращилася діагностика. Раніше теж народжувалися діти з вадами, але очима і фонендоскопом, на превеликий жаль, їх не діагностували. Дитина помирала і, можливо, на аутопсії встановлювався діагноз, який зараз поставлять при першому УЗД, КТ або ангіографічному обстеженні.
Але ми єдині в Україні, де оперують новонароджених негайно після народження. 5-10 хвилин займає проміжок між народженням і оперативним втручанням. І все завдяки злагодженій співпраці з нашим відділенням медицини плода. Воно також унікальне. Там спостерігаються вагітні з усієї України, у яких у плода запідозрили щось неладне. Їх направляють до нас, у нас стоїть гарний апарат… Хоча розумієте, будь-яка ультразвукова діагностика — це операторозалежний метод, де все залежить від того, хто буде якими очима на це дивитися. Спеціалісти у нас дуже хороші в цьому відділенні, і саме там приймається рішення, чи кладемо ми жінку до нас на роди в акушерське відділення. Ми вже знаємо, що у дитини є певна проблема, готуємось до родорозрішення, і консиліумом у складі хірурга, спеціаліста з УЗД, реаніматолога, виробляємо подальшу тактику лікування. І це дало свої результати. Ті результати, які є в нас зараз — світові. Ми йдемо на рівні з усім світом. Бо маємо тонкий, вивірений підхід до ведення цієї патології. Розумієте, кожний нюанс має значення для життя дитини! Перш за все ми думаємо про її життя.
‒ Майбутні мами теж знаходяться під вашим пильним наглядом…
Л.С.: О, в акушерському відділенні — тут рівних нам немає! Тут у нас найважчі вагітні. Бо кожна жінка, так природою створено, хоче стати мамою. І дуже багато є молодих жінок, які мають певні хвороби, що раніше були протипоказаннями для вагітності. Але ж ці жіночки вагітніють, сподіваються, що виносять і народять дитину. На жаль, під час вагітності хвороба може загостритися. Переривання не завжди приводить до виліковування, скоріше навпаки. Ми стараємося довести цю вагітність до логічного кінця та отримати здорову дитину.
Унікальне відділення — онкологія в акушерстві. Чому ми відкрили це відділення? Вагітна, у якої виявлена онкологічна патологія, була завжди як футбольний м’яч. Онкологи її відправляли до акушерів, бо вона вагітна, а акушери — до онкологів. І такі жінки мігрували між спеціалістами. Ми вирішили створити в нашому закладі єдине відділення, де буде й онколог (і можна буде провести хіміотерапію), і акушер-гінеколог. Де ми зможемо під час процедур, які потрібні жінці для лікування основного захворювання, спостерігати за плодом. Особливо у пізній термін — 29-30 тижнів. Це ж вже жива дитина, життєздатна!
Відділення, де лікують жінок з ендокринною патологією — також особливе. Дуже багато вагітних з цукровим діабетом першого типу. Діабет, що жінка має практично з народження, під час вагітності приводить до суттєвих змін. Такі пацієнтки спостерігаються у нас.
Відділення невиношування вагітності практично постійно заповнене. Особливо зараз, коли у жінок хронічний стрес, часті загрози викидня. А жінки просять: збережіть мені дитину! Часто буває, що це надзвичайно бажана вагітність. І ми намагаємось усіма силами.
У нас є психологи, які працюють з жінками, допомагають їм пережити сьогоднішні реалії, і як правило, все закінчується добре. Якихось екстремальних випадків не було. Звичайно, сигнали повітряної тривоги лунають останнім часом дуже часто. Але в нашій установі є два сховища. Для дітей і для жінок окремо. Вони мають обладнану операційну, забезпечені всім необхідним.
‒ Тобто можна оперувати прямо там?
Л.С.: Так. В сховищі є запаси води, є альтернативне джерело енергії. Ми підготовлені зараз добре. Може бути проблема з теплом, але обігрівачі у нас є, вони будуть живитися генераторами. Плюс є достатньо теплих речей, ковдри. Звичайно, нам допомагають спонсори, ми б без них не вижили.
Але наш фронт — тут! Тут — наша війна. Ми боремось за життя кожної дитини, кожної жінки, в тому числі й військових! Зараз до нас привозять дуже багато дітей з Луганської, Донецької, Миколаївської, Запорізької області — тобто з тих областей, в яких ведуться активні бойові дії. З дітьми у нас працюють психологи. У нас дуже гарне реабілітаційне відділення, де маленьким пацієнтам помагають пережити ті стреси. Бо мало того, що у дітей є якась хвороба, яка загострюється, вони ще й приїздять у такому стресі, що дуже складно буває вийти на нормальний рівень. Все ж це ускладнює лікування!
‒ Як потрапити до ваших спеціалістів?
Л.С.: Дуже просто! Не обов’язково навіть мати електронне направлення. Жодному пацієнту, який вибрав нашу установу, — скажімо, через сайт чи фейсбук-сторінки — не буде відмовлено. Навпаки, якщо зателефонують з області та скажуть: ми привеземо хворого реанімобілем, — як от учора привезли дитинку, яку сьогодні оперують — ми її приймемо. Навіть якщо зі слів лікарів, які нам дзвонили, знаємо, що це надзвичайно складний випадок, і він може закінчитися неприємними результатами… Не можемо не дати шансу матері цієї дитини.
Жодному не буде відмовлено! Для цього не потрібно ніяких направлень, нічого такого. Потрібно лише приїхати до нас в дитячу поліклініку або до жіночої консультації, там обов’язково приймуть, проконсультують і вирішать, чи госпіталізувати, чи достатньо консультації з подальшим спостереженням. Боремось за всіх абсолютно дітей!
‒ За якими законами живе ваша «держава в державі»? Сформулюйте, будь ласка, кредо…
Л.С.: Наше кредо — це «здорова дитина у здорової матері». Яким чином ми цього досягатимемо, це внутрішні питання. Але наше призначення — отримати здорову дитину Навіть взагалі отримати дитину!
Є така патологія — гастрошизис, при якій дитина народжується з дефектом передньої черевної стінки, і кишечки в неї находяться окремо, тобто не в черевній порожнині. І одна наша пацієнтка (з однієї з областей України), коли виписувалась, сказала: «Зі мною на обліку стояло ще дві жінки з такою патологією. І нам всім запропонували переривання, бо дитина 100 відсотків помре. А я сказала: ні, я буду ризикувати». І вона виписалась зі здоровою дитиною. А ті дві жіночки перервали вагітність. Розумієте, це морально важко. І ми не можемо пояснити лікарям, що не потрібно цього робити. Навпаки, треба пояснити жінці, що так, це патологія, прийдеться її оперувати негайно після народження. Але потім це здорова дитина. Це просто дитина, яка нічим не відрізняється від інших! Тому для чого позбавляти материнства цю жінку? А що як у неї будуть проблеми з наступними вагітностями? Тому наше кредо — здорова дитина у здорових батьків.
‒ Чи допомагає вам держава?
Л.С.: Звичайно, держава допомагає. Академія медичних наук фінансується державою. Інша справа, що фінанси ці недостатні для такого великого закладу на 500 ліжок, яким є наш інститут. Безумовно, нам допомагають спонсори. Ми намагаємося відшукати будь-які законні шляхи для залучення коштів. І коштом фондів, спонсорства окремих фізичних осіб ми виходимо на той рівень, який у нас є.
‒ Ви кілька разів проходили стажування за кордоном, побували в Італії, Сполучених Штатах, Бельгії та Німеччині. Де краще лікуватися?
Л.С.: Ви неправильно ставите питання. Звичайно, я скажу, що краще лікуватися у нас, бо я тут живу, в цій країні народилася. Просто це абсолютно різні системи охорони здоров’я. В багатьох країнах чинна страхова медицина. Коштом страхових внесків людина отримує повний об’єм медичної допомоги. Хоча це не є безкоштовно — безкоштовного нічого немає. Просто людина іде до клініки, де за неї вже заплачено — або державою, або зі страхових внесків юридичної чи фізичної особи. Це зовсім інші підходи. У нас немає страхової медицини, у нас пацієнту щось надається безплатно, а за щось треба заплатити, тому що заклади не фінансуються 100-відсотково. Наприклад, пацієнту треба зробити складну операцію, яка коштує 100 тис. грн, а держава дала 20 тис. на цю операцію. Ну то все одно треба ж десь решту грошей брати! Бо технологічно зараз все настільки по-інакшому! Наприклад, один катетер буде коштувати 20 тис. грн, чи ліки — 50 тис. грн. І в будь-якому випадку за це хтось повинен заплатити, або держава, або пацієнт.
‒ Можливо, є унікальні операції, які проводять тільки у нас?
Л.С.: Ну такого я не можу сказати. Звичайно, є такі операції чи послуги, які надаються в нашому інституті ексклюзивно, і закордоном також, але там їх кількість значно менша. Або ефективність значно гірша, у нас краща. Таке теж є.
‒ Наприклад?
Л.С.: Наприклад, хірургічне лікування вад розвитку у дітей від народження. Той самий гастрошизис. У нас летальність нульова. Останні три роки просто немає таких дітей, які загинули від цієї патології. А за кордоном дають 10-15 % летальності. Я маю на увазі розвинуті країни.
‒ А що б ви хотіли запозичити звідти?
Л.С.: Мабуть, я б хотіла, щоб не було цього бюрократизму. От зараз, наприклад, є постанова № 761, згідно з якою, навіть маючи якісь кошти, ми можемо закупити лише апаратуру, яка є в переліку. А мені треба купити відеокольпоскоп, а я не можу, тому що він туди не входить. Я розумію, що вона чинна на період воєнного стану, що держава економить гроші, більшість бюджету іде на оборону країни. Зараз всі працюють на оборону, де б ми не були. Кожна людина працює, щоб наблизити й закінчити цю війну. Я дуже сподіваюся, що скоро закінчиться війна нашою перемогою, і ми до цього повернемось. Потрібно оновлювати не тільки матеріальну базу обладнання, а й будівлі. Бо ці заклади побудовані давно, вони вже застаріли, не відповідають нормативам. Але для чого будувати нові заклади, коли їх є достатньо? Потрібна тільки реконструкція, яка забере набагато менше коштів, ніж будівництво з нуля. Створити умови в будівлях, які будувалися 50-60 років тому, складно. Але можна! У всякому разі, це дешевше, ніж будувати щось нове.
Безумовно, якби у нас була б страхова медицина… І вона буде, ми колись повернемось до цього — бо зараз воно не на часі. Але коли Україна стане вільною, коли ми переможемо, я свято вірю, що все буде інше. Все буде краще! І люди, які пережили все це, будуть добріші один до одного, будуть радіти перемозі. Й мені здається, ми підемо правильним шляхом.
‒ І діти будуть рости в оновленій країні…
Л.С.: Так, я в це вірю. Наша задача на сьогодні — зробити так, що б в цій країні було кому рости. Щоб були діти. Щоб народжували жінки, щоб не боялися. Бо це насправді велика проблема: не всі жінки зважуються на вагітність. Ну не всі ж! Дехто каже: війна, та як же під час війни. Наша задача зараз: зробити так, щоб жінці було комфортно — і фізично, і морально, і духовно, щоб вона знала, що про неї та про її дитину майбутню є кому потурбуватися. Щоб вона не боялась.
‒ Ви стали головним лікарем Інституту педіатрії, акушерства і гінекології у 2014 році. Вас називають ефективним менеджером, який здатен кинути виклик будь–якій складній ситуації. Але за цей час постало дуже багато викликів: і коронавірус, і локдауни, зараз війна. Як вам вдається з ними справлятися?
Л.С.: Виклики поставило життя. І воно завжди ставить виклики. Мабуть, треба вміти відсіяти другорядне від основного. Особливо зараз, коли всі наші дії повинні бути направлені на збереження персоналу, пацієнтів, щоб навіть в цих важких умовах, у які поставила нас війна, ми могли б надавати допомогу.
‒ Ваша улюблена частина роботи, заради якої все це…
Л.С.: Не ставте мені болючих питань. Моя улюблена частина роботи — реанімація. Вона була, буде все життя. Тому що це основна моя професія, якій я посвятила більшу частину життя. Я дуже люблю займатися пацієнтами. Але моя нинішня посада головного лікаря дає мені більше можливостей займатися всіма важкими пацієнтами. Я стараюсь допомогти жінкам, новонародженим дітям, і для цього створюю умови, щоб у нас лікарям працювати було комфортно. Це моя задача на сьогодні.
‒ Що є вашою нагородою в цій роботі?
Л.С.: Коли жінка, яка приїхала реанімобілем, виходить з лікарні своїми ногами з дитиною — для мене це найбільша нагорода.
‒ Найскладніша частина вашої роботи?
Л.С.: З нічого зробити щось. Ось вам приклад. Треба було альтернативне водопостачання, а у нас інститут знаходиться в такій зоні, що викопати свердловину нереально. Через плавуни. Я двічі запрошувала в інститут спеціалістів, які мали на руках геодезичні карти й пояснювали, чому це неможливо. Вони кажуть, ми вам вириємо, вирити свердловину можна скрізь, але ефекту від неї не буде. Бо ці плавучі підземні пласти її знесуть. І ми пішли іншим шляхом. Якщо будуть обстріли… Все ж може бути, ми ж готуємось до гіршого — країна в стані війни. А пацієнтів треба забезпечити всім необхідним. Ми пішли іншим шляхом. Спеціалісти мені підказали, як можна зробити інакше. Ми зробили величезні запаси води. Зараз все виглядає дуже надійно. Так само вирішуються й інші проблеми, які, на перший погляд, здаються непід’ємними. Якщо підійти до розв’язання проблеми правильно, зрештою завжди можна знайти вихід.
‒ Кажуть, у кожного лікаря своє кладовище, особливо сумно і гірко, якщо воно дитяче. Розкажіть про ті випадки, коли довелося умовити смерть почекати?
Л.С.: Ну таких випадків у моєму житті було дуже багато. Є випадки, які запам’яталися на все життя, через які я хотіла взагалі піти з медицини. Ну от не можу я нічого зробити і все! Мені не хотілося йти на роботу. Але, знаєте, ці випадки зараз приїжджають такими хорошими вже… І думаєш, ні, все ж таки не даремно!
Звичайно, у кожного лікаря це є. На превеликий жаль, смерті є абсолютно в усіх хірургів і реаніматологів. Хоч ми боремось до останнього. Реаніматолог — це діагноз і стиль життя. Немає спокійного ні дня, ні ночі, ні хвилини. Телефон мобільний завжди під подушкою, ти просинаєшся при першому-ліпшому шумі, думаєш, що телефонують з роботи. Одягаєшся, їдеш серед ночі. Але без смертей воно не обходиться просто тому, що пацієнти, які лікуються в нашому інституті — надзвичайно складні. Це робота, яка потребує і розумових і фізичних сил.
Зараз у нас відділення дитячої реанімації — одно з кращих в Європі. Я вдячна фонду «СмартІмпакт». Я вдячна людям, які допомогли мені цього досягти – це їхніми стараннями! Вони мені дали надію на те, що відділення може бути та має бути іншим, не побоялися під час війни, працювали під час тривог.
Але я дивлюсь на молодих дівчат, моїх учнів. Моя учениця — завідувачка відділення, я її виховувала. І коли мені хірурги кажуть, що я виховала достойну зміну, мені дуже приємно. Ці дівчата працюють самовіддано. І навіть не за великі гроші. От сьогодні триває складна операція. Унікальна. Такої операції в Україні ніхто ніколи не робив. У світі описано лише п’ять випадків. І лікар, яка чергувала, залишилась в операційній, бо там зараз всі лікарі, бо їм це не байдуже.
‒ А дива трапляються? Ви вірите в дива?
Л.С.: Дива трапляються кожен день. У нас — кожен день дива, щоб ви розуміли.
Робочий день кожен ранок у мене починається з того, що начмед мені докладає, у кого з пацієнтів як справи, і окремо — завідувач відділення реанімації. У нас три реанімації, три! І я знаю стан всіх важких пацієнтів. І коли тобі кажуть, що той пацієнт почувається краще, там покращились показники, — день задався. Початок дня хороший!